І знову мені не виходить – ці слова, як рефрен, звучать впродовж всього Великого Посту? Постанови та добрі вчинки розбиваються об повсякденність, зневіра бере гору, ефекту не видно. Чому так відбувається? Насправді причин є три.
Ми не віримо, що це час благодаті
Це перша спокуса: не вірити, що піст – це час благодаті. А благодать – це Божа присутність, це Його підтримка, Його сила, що діє у нашому житті. Часто нам здається, що благодать ми повинні заслужити своєю релігійністю або хоча б дотриманням постанов. Постанови стають нашим викликом, але ми не зауважуємо, що у Великому Пості не йдеться про те, щоб виконати заплановану норму, а про те, щоб помітити, що Бог діє у нашому житті і показує, чим краще зайнятися саме зараз.
Це час благодаті, а не марафон. Це дні та тижні, коли Бог з ласкою та любов’ю дивиться на твоє життя. Він дає тобі знаки, що дозволяють відкрити Його близькість, та допомагає їх помічати, щоб ти міг побачити те, що Він робить для тебе щодня. Він пропонує тобі розв’язати справи, які є нерозв’язаними, заопікуватися місцями, які поранені. Це час благодаті. Тому так часто переживаємо спокусу не вірити в те, що Богові важливо, як ми, що нас пригнічує, з чим ми боремося і що не дає результатів.
Ми вважаємо свій план найкращим
У вас був план на Великий піст, але він не виконується? Не реалізовуються постанови – ні духовні, ні фізичні, пов’язані з активністю … Є бажання, але з’являється тисяча перешкод. А можливо, це питання поганого розуміння того, що насправді вам потрібно для ваших стосунків з Богом? Може Бог навіть не вважає, що вашим взаєминам допоможе утримання від солодощів? Можливо Він підказує вам зовсім інші речі, але ви все ж віддаєте перевагу своєму плану?
Це дуже специфічна річ у Великому пості: ми складаємо собі план, незважаючи на те, що нам потрібно, і обираємо або те, що нам вже вдалося і є легким, як, наприклад, відмова від м’яса, щоденна молитва кожен день, або ставимо перед собою справжні виклики: Помпейська молитва, година читання Святого Письма щодня, строгий піст тощо.
Але чи питаємо ми в Бога поради: а чи справді те, що я планую, наблизить мене до Тебе? Чи саме ці сфери найбільше потребують моєї уваги зараз? І саме в цьому криється спокуса – не радитись з Богом, вирішувати, що саме цей шлях – найкращий.
Все маємо зробити самі
Великий піст – це час, коли наближаємось до Бога. Таке неписане переконання часто спокушає нас уявляти собі Бога вчителем, який задав вивчити певну кількість слів і чекає, поки ми це зробимо самотужки у поті чола. Але так не є.
Бог не хоче на Великдень отримати від нас лист із переліком виконаних завдань. Бог прагне, щоби наше життястало глибшим, значно оптимістичнішим, що відчуємо сенс, повернемо радість, навчимось краще спілкуватися з Ним. Бог поруч з нами впродовж всього Великого посту – ми не самі у справі навернення.
Чим небезпечні ці три спокуси? Тим, що ми бачимо образ Бога, який надто віддалений від нас, не переймається нашим життям та переживаннями, а незворушно чекає на виконання завдань. А це не той Бог, про якого ми читаємо в Євангелії.
Підготувала Тетяна Трачук
